Якщо запитаєте, хто впливав на мою персону впродовж життя і, власне, зробив мене таким, яким я є, щиро відповім: родина (тато & мама, брат, бабуня & дідуньо, сини), жінки, друзі та Калуш.
Тому мушу продовжити тему гостьових принад міста мого буремного дитинства. Отже, нині виокремлюються кілька туристичних маршрутів Калуша та Калущини.
Перелічую: «Андрій, Степан, Богдан Бандери в Калуші та Калуському районі», «Іван Франко та його родина в Калуші, Підгірках», «Король Польщі Ян ІІІ Собєські, королева Марисенька, Калуш та навколишні села», «Митрополит Андрей Шептицький в його Калуші», «Єврейський вплив на музичну, образотворчу культуру Калуша та Польщі», «ОУН-УПА-СБ ОУН в Калуші, 1929-1956 роки», «Австрійські кайзери в Калуші», «Калуський спотикач». Перелік можна продовжити: «Калуш спортовий (олімпійські призери, чемпіони світу та Європи)», «Калуш музичний (Михайло Сливоцький, засновники «Ватри», «Брати блюзу» Левицькі», «Калуське пиво (1566 – 2016)», «Калуський футбол Й. Сабо та О. Гавраса» тощо.
Даруйте нескромність, але про Калуш я знаю дуже багато. Власне, аналогічно можу повторити і щодо Миколаєва. Позаяк не уявляю, як можна мешкати в місті і не цікавитись його правдивою історією?
Тераз і тутай я оповім читачам лише про туристичний маршрут «Калуський спотикач». Разом зі мною віртуально мандруватимуть правдиві калушани: брат Ігор (мешкає в Миколаєві), батько Богдан (померлий в 2003 році), друг тата Ярослав Скавінський (видатний калушанин, авторитетний політв’язень, родом з Сокаля, член ОУН, похований на Височанці, хоча вулиці Ярослава Скавінського в Калуші немає). В нашій бригаді шпацеруватимуть середньовічною бруківкою й багато інших калуських батярів, і мертвих, і живих, і поза Україною сущих, товариством котрих я завше пишатимусь. І не важливо, які заклади та коли відвідували Бодя з Славеком чи я з Ігорем, а де залишали частину зарплати Юрківи, Філяки, Гонські, Брусаки, Сорохтеї, Тадеки, Таріки, Владзьо, Регнери, Княгінецькі, Кульберги, Славінери… Холєра ясна, КАЛУШ форева, qrwa!
Навчався я в Миколаївському кораблебудівному інституті. Таких закладів з шестирічним курсом навчання на увесь сересере було лише 2: в Пітері та Миколаєві. Ніхто з калушан не вірив, коли батьки казали, що я вступив без жодних хабарів до вишу, де була військово-морська кафедра та закордонна плавпрактика, із реальною зарплатнею, після четвертого курсу.
В радянські часи Західна Україна була краще пов’язана з Південною, аніж нині. Хоча Миколаїв, як і Калуш, були закритими для іноземців містами. З Миколаєва щодня (!) до Львова вилітав доволі комфортний «Ан», а до Франека водночас курсував кукурузник з проміжною посадкою в Кам’янці. Квиток на півторагодинну подорож з Миколаєва до Львова коштував 14 рублів (підвищена стипендія дорівнювала 46 рублів. — Авт.), а чотиригодинна екстремальна мандрівочка «кукурудзою» з Миколаєва до Івано-Франківська вартувала десятку. У Львові чи Станіславові мене зустрічав брат Ігор, і на татовому новенькому прямому «запорі» зі швидкістю 120 км на годину ми влітали в рідний Калуш. Передмова сі скінчила. Зачинаємо екскурсійний маршрут «Калуський спотикач».
1. Виходимо з будинку на вулиці Рубчака і прямуємо по Грушевського (Калініна чи Словацького) до Калуського пивзаводу. Варити пиво (відразу аж два різновиди) в Калуші почали, принаймні, від 1550 року. Офіційно пивзавод в якості броварні, котрий сплачує податки до міського бюджету, постав в 1566-му. Журнал «Україна» в 1976 році писав, що трійку українських підприємств, які виробляють найсмачніше пиво складають: Львівський пивзавод (нині відомий бренд «1715»), Калуський пивзавод (один з найстаріших в Україні) та Миколаївський пивзавод «Янтар», на якому чехи в 1974 році встановили власне обладнання. Київське пиво «Оболонь» тоді ще не потрапило до рук тернопільських броварів. Тому після закінчення калуської СШ № 2 в 1976 році у мене залишався доволі вузький вибір: або вступати до львівського університету імені Івана Франка, або вирушати до Миколаєва, де «море, фрукти, таранька до пива та дівчата». Бо без якісного пива – не вижити. Миколаїв переміг. Позаяк у Львові я встиг закінчити заочну фізматшколу при згадуваному університеті й доволі часто відвідував львівських товаришів, які навчались та мешкали в столиці Галичини.
Малюнок Мирослава Гаталевича
Навпроти калуського пивзаводу розташувався сквер, відразу за житловим будинком на Грушевського, де можна було придбати свіжого пляшкового пива. На лавицях скверу в оточенні густих кущів смакувалось пиво та планувався маршрут.
2. Наступна зупинка – «Пельменна», на цій самій вулиці. За кам’яними східцями відкривався маленький прокурений зал з шістьмома столиками та пластмасовими стільцями. Але вже починаючи з «Пельменної» починалась калуська взаємоповага, відома латиноамериканському світу. Північні американці називають її побутовою корупцією. Як можна повагу, традиції ганьбити словами «корупція, блат»?!» У нас клієнтів ділили на «своїх» та всіх інших. Ми – свої, питомі калушани. Тому ніколи не беремо здачі. Замовляючи пиво, просимо «штире гальби» (не бокали!), пельмені кличемо «москальськими виваглєтами», а дві сотки «Стрілецької» звучать, як «Йо дві сотки еспозіто, прошу пані». В 70-ті канадські хокейні профі, котрі грали без захисних касок, вперше прибули до срср. Воротаря з голкіперською ключкою (що нагадувала сокири московських стрільців) називали Філ Еспозіто. Тому справжній калушанин горілку «стрілецьку», з якою калуське пиво смакувало ще моцніше, мусив кваліфікувати яко «еспозіто».
3. Відразу за «Пельменною» історична вулиця дарувала «Шашличну». Шашлична мала дерев’яний віходок на власній території, в напрямку Загір’я. Густий букет запахів (пива, сала, м’яса, цибулі, олії, сушеної тараньки, коньяку, горівки, вина, оселедців, газет, цигарок, варених яєць, чоловічих поту та одеколону «руцкій лєс», напуцованих мештів, машинного масла в роверових ланцах, часнику, чорного хліба, печінки) накривав кілька соток, включно з приміщенням «швидкої допомоги» на теперішній вулиці Підвальна та сусіднього міськвідділу міліції на вулиці Грушевського.
В «Шашличній», де відсутні сидячі місця, завжди стояла величезна черга. Тому «калушер» мусив швидко знайти кумпеля біля каси-шинквасу (або розіграти сцену палкої зустрічі з Штефком, Генеком, Міхалом), якому варто лише нагадати про власне замовлення та передати гроші з брудними гальбами. В «Шашличній» завше стояв такий гамір, що навіть небіжчики з Височанського цментажу чули, як Місько, жи на юрчилах жиє, копав бальон з Йосипом Сабо в калуському «Хіміку». А Зеньо, котрий з Нєгівців, такуй в 1969 в Москві разом з «Карпатами» співав «Вечором в садочку, в тихому куточку, жде Бандера, жде». Ая, ая. І боронь Боже, аби хтось в «Шашличній» (автентичне українське слово — «шашлик») заговорив чи спробував заспівати неукраїнською мовою!
Коли я привозив з Миколаєва півметрових тараньок, тато мусив відвідати саме «Шашличну». Він голився, одягав польський гарнітур – трійку з широким краватом, італійські мешти, бризкав на себе «Дзінтаріс», розкладав по кишенях п’єтку-десєтку, хустинку, ніж, пачку цигарок (обов’язково з фільтром – «Орбіта», «Стюардеса» чи «Родопи»), загортав найбільшу рибину в газету “Прикарпатська правда» і вирушав на зустріч з колєгами. За 37 років, які він віддав Калушу, кожен другий, а мо’ і кожен перший клієнт «Шашличної» мав статус Бодіного товариша. Ми з братом залишаємо батька з його друзями на Грушевського. А самі вирушаємо далі, вгору по вулиці Степана Бандери (тоді – Валентини Терешкової).
4. Навпроти легендарної музичної школи № 1 (там колись працювали повітовий суд, енкаведе – гестапо) стояла «Веселка». На першому поверсі – кав’ярня з баром, на другому – ресторан. В ресторані грали випускники музшколи. Там ми не лише відзначали татове 40-річчя. «Веселка» дозволила вперше почути всесвітньо відомий хіт «Файдулі – фай». В 70-ті роки в Калуші його виконували українською з одним куплетом польською та одним куплетом на ідиш. Задовго до всіх майданів калушани знали, що навіть баба може бити поліцая в я-я, якщо він порушує її права.
Знову дві слові — про повагу, дотично якої ми чуємо сарказм у виконанні героїв голлівудських поліцейських серіалів. Повага – це коли знаєш пароль, код, pass-word. Заходиш до кав’ярні «Веселка» (здачу ніколи не берете, вже пам’ятаєте?) і замовляєш «каву по-турецьки». Ти – правдивий калушер обмінюєшся з барістою взаємоповагою. І тобі, навіть під час будь-яких горбачовських сухих законів, до кави подають сотку нерозведеного ужгородського коньяку «Карпати». Ви знаєте, що пароль «по-турецьки» означає закарпатський коньяк.
5. Далі пора поїсти, себто закусити ґрунтовніше, аніж пельмені з шашликом. В літню пору ми вирушали до парку Івана Франка. Там в дерев’яному кафе подавали до пива смажені шматочки печінки з цибулею. Для всіх цю смакоту смажили на олії. Але, якщо ви користаєтесь респектом і печінку смажить ваша однокласниця, вам не лише не будуть розводити пиво. Ви отримаєте бонус. Коли ваша порція буде майже готова, до печінки додадуть вершкового масла з трьома сортами меленого чорного, жовтого та червоного перцю. А далі — ніжно огорнуту вершками вже жовто-рожеву цибульку та тоненькі болгарські пасма зеленого перцю з червоною паприкою. Ніхто в ті калуські часи не чув про «зірки Мішлена». Проте готували смачну їжу.
Фото: forum.kalush.info
Фото з архіву Ярослава Парцея
6. Ще одна точка, де в раціоні завжди була смажена печінка до пива, — їдальня на теперішній площі Героїв, навпроти «фонтану з жабками». Ніхто в радянському Калуші не чув про стилістику французьких кафе чи бутік-ресторанів. Але інтуїтивно справжні калушани (а це 100-відсоткові нащадки шляхтичів) в цій їдальні завжди обирали столики біля великих вікон. Тобто, знайомі повинні були, шпацеруючи пляцем, побачити, що ти – не лузер, а кулер. Сидиш за столом, на якому причаїлись горівка в келішках, гальби з пивом і смажена печінка поряд з тарілками, де спочиває нарізка: плавлений та твердий сир, бринза, копчена дрогобицька ковбаса (з кмином), ніжинські огірочки і таврійські томати. Окремо чекають на льодяний шнапс порізані океанічні оселедці, заплетені білою солодкою цибулею в оцеті та перці-горошку з лавровим листом.
Малюнок Мирослава Гаталевича
7. Але, якщо вам, як і нам, заманулось калуської автентичної першої страви, ходімо до «Приколу». Так калушери називали ресторан «Прикарпатський» в однойменному готелі. В 70-і в «Приколі» варили найсмачніший курячий бульйон з домашньою локшиною. Приготувати цю страву ще краще міг лише тато (так само, як його бігус – зе бест). Не буду відкривати таємницю приготування локшини. Але поясню оригінальність «прикольної» юшки. Шматочки юного когутика варяться окремо. Коли вони вже готові, до бульйону додається «лапша». А паралельно киплять шматочки білих грибів. Потім до курячого бульйону додається бульйон з фрагментами грибів. Пропорцію не видам.
8. Взагалі, калуську кухню неможливо уявити без грибних страв. Гості Калуша в 70-і не оминали бар «Під ясенами». Цей заклад знаходився не просто на глибині, куди треба було дійти кам’яними сходами. Не всі знають, що коли в 17-му сторіччя був збудований Калуський замок (в районі костелу, народного дому і виконкому), дві брами фортеці були пов’язані з замком підземними шляхами. Одна з брам знаходилась саме на тому місці, де і зараз стоїть будинок на площі Героїв, 28. В підвалі цієї кам’яниці не лише був бар «Під ясенами», а й замуровані одні з дверей, що вели до підземного ходу, який закінчується під костелом святого Валентина.
Малюнок Мирослава Гаталевича
Захарівна “Під ясенами” була завжди “на посту”. Фото: Анатолій Подлатов
Бар був туристичною візитівкою Калуша. Навколо дубових столів стояли дерев’яні лавиці. Калушанин мусив називати їх виключно «бамбетлями». В барі, окрім традиційного розливного пива, була присутньою карта вин (закарпатських та молдавських), три сорти коньяку і — увага! — «Спотикач» івано-франківського виробництва. Досі пам’ятаю файнезний дизайн 40-річної давнини – зображення козака на етикетці в стані «після другої пляшки спотикача».
Чим годували «Під ясенами»? Авторською калуською стравою: свинячим м’ясом, запеченим в горщиках з цибулею, картоплею та шматочками грибів. В ті часи горщики, що запікались в пічці, середньовічні столи з лавицями та хоровий чоловічий спів «Гуляю, співаю, як холєра» створювали оригінальну атмосферу. Я не чув про жодного чоловіка — гостя Калуша, який не відвідав «Під ясенами», не скушував печеню в горщиках і не заспівав після четвертої гальби пива. Заспівав українською — мовою, котру, можливо, щойно вперше почув.
Калуш моїх дитинства, юності вже не існує. Його атакували оскари, венеції, піцерії… Але кому потрібні «лайт-версії», що завше гірше оригіналів?