Для того, щоб повною мірою осягнути історію соляного виробництва, яке впродовж тривалого часу розвивалося в межах міста Калуша та його околиць, потрібно розглядати в контексті загальної історії розвитку нашого краю. Можна стверджувати, що саме завдяки ресурсів солей у надрах цієї місцевості виникло місто Калуш – важливий промисловий, адміністративний, культурний центр Прикарпаття.

Про наявність покладів солей на території сучасного українського Прикарпаття відомо здавна. Власне, історична назва нашого краю – “Galicia” (Галичина) безпосередньо пов’язана із цим надзвичайно важливим на той час природним ресурсом. Тобто, територія розташована в підніжжі Карпат, отримала свою назву за ознакою наявності в надрах покладів корисних копалин і сприймалася у свідомості тогочасних суспільств, як соляний край. При цьому, у тогочасній Європі, власне територія заходу сучасної України ідентифікувалася як Східна Галичина, а Західною вважалася частина Прикарпаття яка знаходиться у Польщі – від кордону між нашими країнами до району Кракова. Доречно зауважити, що в межах Європейського континенту існують і інші території походження назв яких є аналогічними, це зокрема, провінція Галіція в Іспанії.

Наявність в надрах передгір’я Карпат кам’яної солі – породи основним мінералом якої є галіт, вплинуло не лише на виникнення назви регіону, але й на дуже багато інших аспектів розвитку краю. В давні часи сіль була одним із найважливіших стратегічних ресурсів. Завдяки солі вдавалося зберегти продукти харчування на зиму, сіль використовували для вичинки шкіри. Території де виходили соляні джерела приваблювали диких тварин, а тому були сприятливими для успішного полювання. Такі землі дарували королі своїм найвідданішим вельможам, а багато держав в різні часи запроваджували монополію на виробництво і продаж солі,оскільки цей промисел був джерелом стабільного доходу в скарбницю. За землі багаті соляними покладами точилися військові конфлікти.

Значення наявності солей у надрах Прикарпаття та характерних особливостей їх залягання є надзвичайно важливим, та обумовило відкриття інших видів корисних копалин, вагомість яких згодом затінила соляні поклади. Це такі види природних ресурсів як – нафта, газ, озокерит. Достатньо згадати, що з нафтою у Прикарпатті наші предки зіткнулися при розчищенні та поглибленні соляних джерел та криничок. Впродовж століть у цих криничках проступала темна масляниста рідина, яку доводилося збирати з поверхні віниками та зціджувати у відра, і з якою дуже тривалий час не знали що робити. Можна згадати також, що перший промисловий газ на наших теренах був виявлений розвідувальними свердловинами, які бурилися на сіль. З цими ж покладами солей та вуглеводнів пов’язаний і такий важливий ресурс Передкарпаття як різноманітні типи лікувальних мінеральних вод, які утворюються за рахунок природного підземного розчинення соляних покладів.

Наявність солей у надрах нашого регіону відобразилася і в назвах значної кількості населених пунктів. Діяльність із видобування природних розсолів та виварювання солей, очевидно, було одним із перших гірничо-видобувних промислів не лише західного регіону держави, але й усієї України.

Відомості про наявність у надрах Прикарпаття солей та характерні особливості цих покладів почали усвідомлюватися задовго до їх спеціального наукового дослідження. Про час початку використання покладів солей у нашій місцевості можна лише здогадуватися за деякими фрагментарними даними. Зокрема відомо, що у безпосередній близькості до здавна відомих у нашій місцевості соляних джерел, у старовинних закинутих соляних криничках, шурфах і шахтах нерідко знаходили знаряддя праці кам’яного віку. Факти виявлення крем’яних знарядь а також монет стародавнього Риму в давній “жупі сольній” в селі Уторопах поблизу Косова дозволяє зробити припущення, що солянки були відомі ще за часів доісторичних, і ймовірно саме біля них виникали найдавніші поселення в підніжжі Карпат. В перших згадках про виробництво солі в районі Галича і Перемишля зі старих криниць руських, так званих Іпатіївських, фігурує запис, що сіль звідти транспортувалася возами до Києва. Одним із найдавніше відомих було джерело солянки в Долині, а згідно давніх документів неіснуючого на даний час тамтешнього монастиря василіан на початку ХІІ ст. закладено в цій місцевості спеціальну криницю (“zupa solna”) (Windakiewicz 1926/1927, 1932). Експлуатація солянок та виварювання з них солі здійснювалося в околицях Калуша і Косова, Дрогобича, Делятина та десятків інших населених пунктів українського Прикарпаття. В середні віки на митниці в околицях Сандомира та в кількох інших місцях задокументовано привіз солі руської з Дрогобича, де також у ХІІ ст. діяла “zupa solna”.

Письмові свідчення підтверджують використання солянок шляхом будівництва солеварень, датованих середньовіччям, а найдавнішим збереженим офіційним документом вважається дозвіл на використання соляних джерел в с. Новиця поблизу Калуша та в с. Уторопах що між Косовом і Коломиєю, виданий у 1367 р. за правління короля Казимира Великого (Wachnowi Tepuchowi з Тисмениці (Labecki 1841, Siemiradzki 1924,). Через 11 років після цього маємо першу згадку про с. Старуня, яка припадає на 1378 рік (Wiеrzbowski 1910). В Старуні, так як і в сусідньому селі Гвізд уже в той час діяли “okna solne” або відповідно до тодішнього розуміння шахти чи криниці, а отже місця виходів і використання солянок (М. Грушевський 1903) .

Подібні дані наводить А.О.Іванов : “на території сучасної Західної України (в минулому Галіції) солеваріння, з використанням розсільних горизонтів, котрі розкривалися при допомозі криниць, зародилося ще за декілька віків до нашої ери. За свідченням древньогрецького історика Геродота, галіційська сіль у V столітті до нашої ери відправлялась на Схід, у Скіфію. Відомі в наш час солевиварювальні заводи у Західній Україні нараховують до 600 років свого існування: соляні криниці в Уторопах відомі із 1367 року, Долинський сільзавод працював із 1537 року, Калуський – із 1580 року, Дрогобицький – з XIVстоліття.”

За приблизними даними у ХVІІ столітті в межах українського Прикарпаття існувало близько 350 шибів і близько 200 солянкових джерел які систематично експлуатувалися. Ці промисли являли собою, як підземні гірничо-видобувні виробки, так і солевиварювальні споруди, біля природних розсольних джерел.

В районі Калуша існували десятки колодязів-шурфів з яких вичерпували соляну ропу (сировицю), що утворювалася в результаті вилуговування підземними водами. Ропу варили (випарювали) доводячи до товарного стану — виварної кухонної солі. Звичайно при цьому була спеціалізація робітників по професіям. І одна з таких професій “зварич” (той хто виварював сіль), яка перейшла, навіть, у власні прізвища – Зварич.

З історичних джерел відомо, що надлишок виробленої у Прикарпатті солі стали збувати в ближніх і більш віддалених територіях, аж до узбережжя Чорного моря, Прибалтики і Західної Європи. Вироблена таким способом сіль доставлялася до Дністра в древньому Галичі де вантажилася у човни і транспортувалися по Дністру, а в ті часи це був найбільш оптимальний шлях, що полегшував зв’язок із дальніми землями.

Назва мінералу який і є звичною для нас кухонною сіллю – галіт (по-грецьки “галос” означає сіль). Тому, місцевості, де були ці природні ресурси і де в давні часи видобувалася та звідки постачалася сіль, отримали назву Galicya, тобто соляний край. За однією із версій назви народів, які проживали в межах соленосних провінцій, також ототожнювалися з цим поняттям. Тому людей, що населяли ці території називали відповідно – галлами, тобто ті, що мають стосунок до солі. На території сучасної Німеччини, в ті давні часи існувало древньогерманське плем’я “галлів”, які жили на землях,що містили поклади солей, в тому числі і калійних. Ці люди, також з давніх давен виробляли виварну сіль, тобто були “солеварами”.

З плином часу плем’я галів-солеварів розчинилося в загальнонімецькій нації, а пам’ять про давнє українське солеваріння, під грецькою, дещо трансформованою слов’янізованою назвою, поширилася і закарбувалася на усьому населенні Прикарпаття. У тому числі вплинуло на виникнення імені тодішньої столиці нашого соляного краю – Галича. Так наявність надзвичайно цінного в ті давні часи природного ресурсу – покладів солей та виникнення примітивних (з сьогоднішнього погляду) солеварних промислів посприяли тому, що наш край отримав свою історичну назву – Галичина, а мешканці українського Передкарпаття і у ХХІ столітті залишаються галичанами – нащадками давніх солеварів. Як свідчать історичні джерела, ще до ХVІ сторіччя у Галичі існувало дві солеварні, незважаючи на те, що саме місто знаходиться уже поза межами смуги безпосереднього залягання соленосних відкладів. Виявляється з передгір’я Карпат сюди везли розсіл – “сировицю” по місцевому, яку вже в Галичі, на солеварнях випаровували і отримували товарну продукцію у вигляді спресованих форм, своєрідних брикетів -“топок” у вигляді зрізаних конусів. Саме зображення таких “топок” і можемо бачити на гербі та прапорі міста Калуша та деяких інших міст Прикарпаття.

За приблизними оціночними даними у 17 столітті в межах українського Прикарпаття існувало близько 350 шибів і близько 200 солянкових джерел які систематично експлуатувалися. В кінці 1770-их років було запроваджено державну монополію на видобування і продаж харчової солі. Кількість діючих на Прикарпатті солеварень була різко обмежена від сотень до близько десятка.

Впродовж тривалого періоду основне практичне значення мали поклади саме кам’яної солі, головним породоутворюючим елементом якої є мінерал – галіт.

Однак добре відомо, що на даний час соленосні формації Прикарпаття відомі у світі в першу чергу завдяки наявності тут родовищ калійних солей, а точніше доволі рідкісних полімінеральних калійно-магнієвих покладів сульфатного типу.

Що стосується, часу виявлення калійних і магнієвих солей, то з ними гірники і солевари стикалися здавна, але усвідомлення суті речей прийшло не відразу. Перші зафіксовані у науковій літературі дані, щодо наявності калійних і магнієвих мінералів у соляній товщі Калуського рудника, відносяться до початку позаминулого (ХІХ) століття. Однак, довгий час ці відкриття не мали жодного позитивного значення, оскільки цінність калійних солей у той час ще не була встановлена. Навпаки, вони приносили шкоду, оскільки сіль, яку виварювали з розсолів, що містили домішки калійних солей набувала гіркого смаку і такий товар було важко, або й не можливо реалізувати. Склад цих домішок було встановлено лише пізнішими дослідженнями.

Калійні солі в Калуші, які згодом виявилися каїнітом, зустрінуті у 1804 р. на глибині близько 50м при розширенні стовбура шахти IV. У 1810р. ці ж солі були виявлені в шахті V на глибині  близько 45 м. У 1822 р. каїніт виявлений при проходці штрека до луговні Ріттінгер на глибині 109м (влітку 2007 року саме на цьому історично важливому місці стався провал земної поверхні).

Пізніше в Калуші було виявлено сильвін. У 1826 і 1834 р.р. він був відкритий при заглибленні шахти VII і виконанні навколостовбурних робіт. У 1853 і 1854 р.р. сильвін зустріли при закладці луговні Візнер поблизу шахти VII. Незадовго перед цим сильвін був виявлений у Стассфурті в Німеччині.

Цілий ряд хімічних аналізів, виконаних у 1867р. хіміком Кріппом, підтвердив наявність в Калуші покладів калійних солей, придатних для хімічної переробки та промислового використання. Значний розвиток до цього часу калійної промисловості в Німеччині посприяв організації видобування калійних солей і в Калуші. У 1867р. було організовано підприємство, яке зобов’язалося одночасно із одержанням вивареної харчової солі, видобувати також і калійні солі для потреб селян з метою застосування у рільництві. Таким чином Калуш був другим місцем у світі де виникла калійна промисловість, яка була започаткована у Німеччині в 1862 році.

Відомо, що з метою отримання солі в Прикарпатті (у тому числі в межах Калуша та району) спочатку використовували природні розсоли які концентруються на так званому “соляному дзеркалі” – поблизу поверхні соленосних відкладів. Механізм утворення таких розсолів наступний: внаслідок інфільтрації (просочування) води атмосферного походження крізь грунтово-рослинний шар розташований на денній поверхні і далі крізь товщу алювіально-елювіальних відкладів (суглинків, супісків, гравійно-галькових відкладень) вода проникає до поверхні соленосних відкладів, де сіль переходить у розчин і формується так званий розсольний горизонт. Поверхня виходу соляних відкладів під четвертинні відклади є досить нерівною. Тут існують депресії (пониження) та виступи. Саме в понижених ділянках соляного дзеркала збираються концентровані розчини, а областю їх формування є припідняті частини. Місцями створюються природні умови для витоку джерел підсолених вод. Саме такі ділянки і привертали увагу людей, їх розчищали і, нерідко, поглиблювали та влаштовували розсоловидобувні криниці закріплюючи їх зрубами.

З плином часу наявні ресурси природних розсолів уже не задовільняли зростаючі потреби у солі. Тому тривав пошук способів для інтенсифікації розчинення покладів та збільшення дебітів розсолозабірних споруд. Вдосконалення таких методів тривало століттями, це відбувалося інтуїтивно і ґрунтувалося на емпіричному досвіді. Саме по собі заглиблення криниць чи шурфів у солі та штучне заводнення цих виробіток не надто сприяло збільшенню виробництва оскільки при цьому розсоли не досягали необхідної концентрації. В пошуках місць концентрування розсолів шурфи проходили достатньо близько один від одного. За деякими відомостями в Калуші, поблизу русла річки Сівки на порівняно невеликій площі існувало близько 80 таких шурфів (або шибиків). При експлуатації цих шибиків було помічено, що між ними існує гідравлічний зв’язок, тобто при викачуванні розсолів з одних виробок спостерігалося пониження рівня у інших. Тому з часом стали практикувати заводнення шибиків які знаходилися вище по схилу, та викачування розсолів із тих, які були нижче. Такий метод сприяв підвищенню продуктивності розсоловіддачі, оскільки при цьому відбувалася значна інтенсифікація карстування соленосної товщі і зростала площа контактування вод із соляними покладами. Згодом почали проникати усе глибше у соляну товщу і основну роль стали відігравати не розсоли зосереджені на соляному дзеркалі, а розсоли отримані в процесі штучного розчинення у спеціально створюваних підземних виробках – луговнях.

Луговні – гірничі виробки, утворені в результаті штучного розчинення відкладів солей. Видобування солей таким способом є одним із найбільш древніх методів розробки соляних родовищ. В умовах Прикарпаття це був найбільш оптимальний, якщо не єдино можливий спосіб отримання солі. Це пов’язано, по-перше, із значним вмістом теригенних домішок (нерозчинних порід – глин, пісковиків, аргілітів) у складі соленосних товщ. По-друге, галогенні відклади зазнали надзвичайно інтенсивних тектонічних деформацій, внаслідок чого сформувалася соленосна брекчія, так званий «зубер», який представлений у вигляді уламків глин алевролітів, пісковиків зцементованих галітом. Вміст галіту в такій породі на різних ділянках змінюється від 30 до 70 % рідко більше. Важливо зауважити, що чистої солі, яка б не містила домішок у вигляді нерозчинного матеріалу серед соленосних формацій Прикарпаття практично немає.

Луговні експлуатувалися впродовж багатьох десятків років. Їх розміри сягали десятків і навіть понад 100 м у поперечнику, висота була різною від 2-3 до 5 і більше метрів, а вилугуваний у гірничому масиві об’єм міг становити перші десятки тисяч кубічних метрів. Таким способом на Прикарпатті сіль розроблялася не тільки на Калуській соляній копальні, але й у Стебнику, Добромилі, Косові.

Після того, як у Калуші приступили до видобування калійних солей система розробки була змінена на камерну. Поклади калійних солей видобувалися окремими, або з’єднаними камерами, між якими залишалися міжкамерні опорні цілики, які забезпечували стійкість гірничого масиву. Достатньо швидко після початку видобування калійних солей сконцентрувалися саме на цьому напрямку виробництва, а видобування харчової солі у Калуші було припинене.

З часом розробка покладів полімінеральних калійно-магнієвих солей в районі Калуша значно інтенсифікувалася. В різний час ці ресурси тут розроблялися трьома підземними рудниками та одним відкритим кар’єром. У 80-ті роки минулого століття було розпочато спорудження четвертого рудника – “Пійло”, однак у зв’язку із руйнуванням керованості галузями промисловості, занепадом виробництва та банкрутством підприємств будівництво рудника зупинене.

За час діяльності трьох калійних рудників у гірничому масиві в межах залягання покладів Калуш-Голинського родовища було пройдено сотні погонних кілометрів різних гірничих виробок (штеків, квершлагів, ортів, похилих), відпрацьовано тисячі очисних камер, пробурено тисячі підземних свердловин.

Загальний вироблений в межа трьох рудників об’єм підземних порожнин перевищує 15 млн. м³. Поклади на підземних рудниках що діяли в межах Калуш–Голинського родовища калійних солей розроблялися на декількох горизонтах, які були нарізані на глибині від 60 до майже 400 м. Рудником “Пійло” передбачалося розробляти поклади на глибині понад 600 м.

Об’єм виробленого простору в межах Домбровського кар’єру сягає 52 млн. м³. Потужні поклади полімінеральних солей на цій ділянці Калуш-Голинського родовища залягали дуже близько до поверхні. На окремих ділянках калійний пласт зустрічався уже на глибині 25-30 м від поверхні.

Однією із найбільш характерних особливостей соленосних формацій поширених в межах української частини Передкарпаття є велика кількість різних соляних мінералів, при цьому значною є роль сульфатів калію і магнію. Якщо на більшості калійних родовищ світу перелік соляних мінералів обмежується 3-4 (галіт, сильвін, ангідрит, карналіт), то у Прикарпатті виявлено до 20 соляних мінералів. Окрім згаданих галіту, сильвіну, ангідриту і карналіту тут виявлено також полігаліт, гіпс, каїніт, лангбейніт, шеніт (пікромерит), кізерит, глазерит, леоніт, льовеїт, тенардит, мірабіліт, епсоміт, астраханіт, вантгоффіт і сингеніт. Цікаво, що останній із перерахованих мінералів має й іншу назву – калушит, оскільки був відкритий у 1872 р. мінералогом Я. Румфаном саме в Калуші.

 

Юрій Садовий

Заступник директора ДНДІ галургії